Части души...

[Claie]

Хех,выложу свое эссэ-новеллу на украинском.Надеюсь,все его понимают?)А если нет то вот сцыль перевода заранее: http://pereklad.online.ua/russko-ukrainskiy/

Людина
…Він відкрив очі і побачив світло: сонне марево ще не розсіялося. «Невже це те світло? Невже все закінчилося?» - Радісна думка промайнула у голові,але коли зображення прояснилося,він побачив лише торшер,що світив йому на обличчя: «Ні…Знову. Коли ж це закінчиться?»
Людина встав, і з абсолютною точністю повторив усі дії, що робив вчора, і позавчора, і три дні тому, і місяць, і рік… У знову на сніданок була картопля і чашка гарячого чаю. Після цього знову він біг на роботу, вислухував від начальника усе о собі лише тому, що спізнився на яких-небудь п’ять хвилин, а у начальника вдома ремонт, хвора донька і на дачі град побив врожай.
І знову він працював на цій нудній роботі і мріяв, як заробить грошей і купить собі байк, а купивши, помчить на ньому куди очі дивляться. Мріяв, як вдихне свободу, як вона заповнить його легені…
І знову його відірвав від мрій крик старшого – заснув на роботі. Буває.
Робочій день закінчився. Знову йде він додому давно знайомою дорогою. Сіре небо, мряка – типова осіння погода. Строкатий натовп, сірі стіни будинків, автомобілі, автобуси, одинокий тролейбус.
«Це сіре місто, строкаті люди… Набридло, набридло!» - Людина подумки закричав. Він стояв, обхопивши голову руками і дивився у набридле сіре небо з його дощем, а люди озиралися на нього.
«Божевільний», - думали вони, і мали рацію. Адже він був не таким, не таким як вони, а отже був божевільним.
Людина ішов і йшов лабіринтами вулиць, не розуміючи куди. Йому було все одно – вулиці, будинки, люди, і навіть собаки були всюди однакові.
«Задушливо…Стінами здавило виски… Це сіре місто з сірим небом. Безпорадне метання у просторій клітці…
Холод. Усі думки переплутано. Не вистачає повітря. Дихай! Дихай! Повітря затхле, гниле, але все одно потрібно дихати. Схопило серце – ну от, знову. Все віддав би за ковток свіжого повітря.
Як довго продовжується це існування? День, місяць, рік? Як давно світ стратив барви, а повітря – свіжість? Вже і не згадати.
Люди у рожевих окулярах, що живуть за загальноприйнятими нормами – як давно ти був серед них, Людино? Як давно ти вийшов звідти?
Паніка… Куди бігти? Всюди стіни, стіни і це затхле повітря…» - думки текли мов стрімка ріка.
«Як давно ти став егоїстом? Як давно почалася та гра, де лялька і маріонеточник одне лице – ти? Як давно твої очі бачать?
Правду прийняти буває складно, але ти зробив це – гордися!
Скільки ще ти збираєшся так жити, Людино? Ні,не Людино, людинко! Скільки ще днів, місяців, років ти витратиш на цю боротьбу із самим собою у якій немає сенсу? Як довго ти будеш намагатися змінити світ?
Тиша. Ця порожнеча заповнила усе…
Ти зовеш тих, що в рожевих окулярах строкатим натовпом йдуть кудись, людьми. А хто ти? Хто ж тоді ти? Згадай! Згадай навіщо ти тут.
Наполегливі безглузді спроби зламати клітку – залиш їх. Зламай, зміни себе, і ти побачиш відкриті двері…» - якийсь голос кожен день говорив Людині ці слова.
«Знову цей нестерпний голос…Замовкни! Замовкни!» - Людина знову подумки кричав. Перед його обличчям виріс його Рідний Будинок. Ні,не Рідний Будинок – усього лише будівля, у якій він жив вже п’ятнадцять років. Адже Рідний Будинок – це дім, де тебе чекають і люблять, де є хоч одна жива істота, якій ти потрібен. А без цього Будинок стає просто будинком, таким, як всі інші.
Людина зайшов у свій будинок, який, якщо правильно розуміти, і не був його, адже Людина не створював його, а отже не володів їм. Бо по справжньому володіти можна лише тим,що створив сам. А у Людини не було нічого свого.
Він налив собі чаю, але не відчув ані смаку, ані тепла.
«Що сталося? Чому я не відчуваю смаку? Що зі мною?» - чашка злетіла на підлогу. Людина увімкнув телевізор, але не почув ані звуку. Страх схопив його за голо. І знову якийсь голос у голові мовив: «Хто ти? Хто ти у своїй клітці? У ній ти ніхто! Стань кимось…» - і голос замовк.
Людина заплющив очі: «Хто я?» - промайнуло у думках. Перед очима вставали зображення з його життя, але нічого з того, що могло би бути відповіддю на питання. Він затримав дихання. Десять секунд, двадцять, тридцять…Людина відкрив очі і побачив свою клітку. Простору клітку з мискою їжі, ліжком. Клітку, накриту темною ганчіркою.
«Що ж це…» - подумав було Людина, але потім все зрозумів: «Це ж…Це ж я так живу! Де ж вихід? Де ж цей клятий вихід?». Людина забігав по клітці, з однією лише думкою: де ж вихід. Та раптом він згадав: «Зміни, зламай себе, і побачиш відкриті двері».
«Що ж я роблю не так?» - подумав він, і клітка зникла. Він знову був у своїй кімнаті. На підлозі розбита чашка. Пальці,що збирали осколки, знову відчули тепло, до вух донеслися звуки телевізору – йшли якісь новини.
Пройшов тиждень – Людина намагався змінитися. Але клітка не відкривалася. Він йшов вулицями міста, знову дихаючи затхлим повітрям, знову дивлячись на однакові сірі будинки, сіре небо. І раптом… Раптом йому набридло. Він заплющив очі. Хвилина, друга, третя… Повіки його піднялися. Перед ним з’явилася його клітка.
Раптом зі стіни витягнулося чорне щупальце та спробувало обвити Людину. Він вивернувся. Тиша. За першим витягнулося ще два, потім три, чотири. Здавалося, вже нічого не допоможе – щупальців ставало дедалі більше. І тут… Він побачив відкриті двері. Але як тільки він наближувався до них, вони віддалялися. І тоді Людина пішов проти них, і, о диво! Став прямо навпроти них.
Перед Людиною став тяжкий вибір, що робити: залишитися у затишній клітці, де все за розкладом, де все відомо, де є їжа і ліжко, або зробити кілька кроків і вийти назустріч невідомості.
Ніхто не знає, скільки пройшло часу, перш ніж Людина зробив свій вибір. Двері відчинилися ширше, і він вийшов…
І там, за кліткою, було синє-синє небо, чисте повітря. І…нічого…
9.09.2010.
«У вільного немає нічого, тому він і вільний. Він сам будує те,що він хоче. Вільний, по справжньому вільний не залежить ані від кого, ані від чого. Абсолютно вільна людина стає богом, як його розуміє натовп. Вона може все.
Бути вільним може кожний, але не кожний знаходить у собі сили, щоб змінитися, вийти зі своєї клітки. Адже свобода є відповідальність, є невідомість. І не кожен захоче вийти зі зручної йому реальності,де є їжа у мисочці, чіткий розклад, ніякої відповідальності, ніякої спонтанності. З реальності, де є все.»